«Через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розуміє» Як Лєна Розвадовська воює за дітей: вірна дружба волонтера там, де з ними більше ніхто не дружить

Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати, розповідає історію про неймовірну дівчину life.pravda.com.ua

Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві й працювала прес-секретарем Уповноваженого президента України з прав дитини. На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі в дорогу, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на місяць-два – до кінця війни.

– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.

Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.

Її прифронтове волонтерство починалося з того, що вона жила в центрі для переселенців, бо це було безкоштовно, і їздила по всьому прифронту, в найгарячіші точки. Тоді було зовсім гаряче і дуже страшно, зараз так уже не буває.

Каже, що відтоді не може зносити страви під назвою «м’ясна підливка» і запах столовської їжі. Бо це теж один із запахів війни. Буденний, як фанера на вікнах в обстрільних районах.

Мене одна дівчинка запитала, де я ховаюся під час обстрілів. А я кажу: ніде, в моєму місті не стріляють. Вона дуже здивувалася, питає: «А чому?». А я кажу: тому, що війна не скрізь, – Лена багато розповідає, поки ми їдемо.

Наш перший маршрут такий: спочатку за м’ячиком, потім за тортом, а потім у Воздвиженовку.

Там живе Альоша, а ще інші діти – Ваня, Надя, Ліля і Антон. Учора було день народження в Наді, тому ми купуємо торт.

Лена познайомилася з Льошею, коли читала по школах лекції про мінну небезпеку. Розвадовська переодягалася в кицьку і розповідала діткам, як виглядають міни і що їх не можна чіпати. Це була програма Швейцарського фонду з протимінної діяльності. З такими лекціями-виставами у 2015-2016 роках вона об’їхала з сотню шкіл і дитячих садочків на лінії вогню.

Я весь час запитувала, чи є діти, які постраждали від мін. І в Новолександрівці в школі виявилося, що є такий Льоша, якому відірвало три пальчики. Він знайшов детонатор від гранати, підняв його і той вибухнув, – це коротка історія знайомства Лени й Альоші.

А після того, як вони познайомилися, Лена заплатила за Льошине харчування в школі. За рік. Бо Льоша з бідної багатодітної родини.

Старші сестри вже живуть окремо, а в школі їх лишилося троє – Альоша, Ліля та Антон. Ліля і Антон ще в молодших класах, їх годують безкоштовно, а на Альошу у батьків не вистачило.

– Було таке, що в школі йому то вчителі скинуться на харчування, то хтось з дітей захворів – йому ту порцію віддадуть…

Потім Лена з Тарасом Томенком знімали про Альошу фільм. Поки знімали фільм, Лена подружилася з дітьми.

Ми хотіли у фільмі показати трагедію війни на долі однієї дитини. Щоб діти не відривали собі пальчики. А ще це фільм про те, що війна не має кордонів – дитина може знайти такий детонатор будь-де, – каже Лена.

Воздвиженовка – маленький хутір, кілометрів зо 20 від лінії фронту, але на початку війни від них бойові дії були зовсім близько. Навіть міни в городи прилітали.

Та що вже казати про Воздвиженовку, якщо не так давно гранату знайшли у Києві на дитячому майданчику. Хоча де Київ, а де – лінія фронту.

В Льоші є протез, але носити він його не хоче – бо незручно. До того ж у нього рука росте, і він йому тисне.

Льоша усього навчився без протезу – одною лівою і двома пальцями на правій.

Зараз Льоша той детонатор взагалі не згадує. У нього все гаразд. Він ходить в школу, пасе корів і ловить рибу.

– Я так скажу: у цих дітей проблема не так міни, як батьки, – пояснює Лена.

І, власне, про це ця історія.

Воздвиженовка – хутір на три вулиці. На кожній вулиці женуть самогон. Там для руїни війни не треба.

– Хочу, щоб у нього було якесь майбутнє, – каже Лена.

Але дитині з родини, де батьки п’ють, до майбутнього ще треба дожити. Бо там ризик – все. Навіть життя в тій хаті, де вони живуть.

Воріт нема, а ворота – золотий запас найбідніших, якщо вже продано ворота – значить, все, більше пити нема за що. Туалету теж нема, ніякого. Замість вікон – фанера, ніби після Авдіївки з Красногорівкою такому не дивуєшся, але це ж не Авдіївка, тут не стріляють. Світла в Альоші теж немає – відрізали за несплату.

– Можеш уявити, який там борг набіг, якщо багатодітній сім’ї відрізали світло? – каже Лена.

Я запитую, чим же можна допомагати в таких умовах. Яке тут може бути волонтерство, якщо це край? От що вона робить для Льоші, приміром, крім шкільного харчування?

Лена спочатку щось згадує – зошити, олівці, одяг, а потім каже, що не хоче перелічувати дрібниці. Бо глобально таким не поможеш, а помогти глобально в такій ситуації – це вирвати дитину з корінням з того середовища. Позбавити батьків батьківських прав. Ну і нащо така допомога, якщо діти люблять своїх батьків?

Але Льоша не проста дитина, розумна, – каже Лена. – Я його полюбила, і хочу наглядати, як він росте.

А ще вона стежить, щоб Льошу не закидали подарунками за відірвані пальці. Бо він живе своє складне життя, і це життя формує його характер. Льошин характер Лені подобається: Льоша здобуває рибу, щоб годувати меншого брата і сестру.

Ми їздили з ними в Покровськ – я ж усіх дітей стараюся вивозити кудись, на велику землю, щоб вони хоч трохи світу побачили, хоч ближнього. Зробили дві важливі справи: покаталися на каруселі і купили вудки, – розповідає Лена.

Їм треба саме вудки, а не риба: їм не можна постачати продукти, бо вони їх добувають – ловлять рибу, пасуть сусідські корови за молоко…

Лена згадує, як торік вони разом з дітьми плавали на ставку, смажили сосиски, грали у м’яч…

Ми веземо Льоші і його друзям іграшки та м’яч.

Отак, на машині з повним багажником корисностей для дітей Олена кожний день переміщається по прифронтовим селам

Колись їх знімали журналісти ВВС, а потім через Лену передали дітям подарунки.

– Я вже їх вожу в багажнику два тижні, ніяк до них не потраплю, – каже вона.

І я знаю: це ж Лена. Вона зранку може не знати, куди її занесе в пошуках дітей. Тому в неї повний багажник – для всіх.

Заїхала в Золоте, а там у дітей немає м’яча. Віддала їм Альошин, а на заміну купила інший. Такий самий.

Була в Зайцевому. А там Едік.

– Ми з ними весь час у волейбол граємо, а тут в Едіка прокинувся інтерес до футболу. З другим м’ячиком довелося попрощатися… – каже вона.

Це вже третій м’яч. Ми його купили в Слов’янську і веземо Альоші.

– Знаєш, – каже раптом Лена, – вони такі класні, я сама з ними відпочиваю…

Поки їдемо, говоримо про те, чим можна помагати дітям з сімей, де батьки п’ють. І Лена каже просте слово: дружити.

– Хочу додати ще якихось барв у їхні життя, щоб вони ще щось бачили, крім п’яних морд, розумієш? – каже вона

Ми під’їжджаємо до Воздвиженовки.

…Зі своєї хати з фанерними вікнами вибігає Надя. Вона рада бачити Лену, але засмучена. Її образив друг старшого брата, що п’є у них вдома. Він зараз у них живе, тому що взяв у батька гроші, цілих 600 грн і тепер тато погрожує його вбити… Надя запросто пояснює причину конфлікту і його можливі наслідки.

Вчора Наді виповнилося 14.

– Як тебе вітали, – запитую в Наді.

– А ніяк, – відповідає вона.

Перелічує: привітали з класу пара чоловік у ВК, от Лена приїхала, а ще дядя Юра подзвонив.

Дядя Юра – це військовий, що тут стояв.

Ми його називали «папа», – каже Надя. – Ми до нього приходили спілкуватися, він нам давав телефон пограти. І планшет…

А вчора дядя Юра сказав, що в нього синочок народився.

– Назвали Міша, – щиро радіє Надя.

Надя розповідає, що буде робити паспорт. Вона доросла і вже все вирішила: треба робити не паспорт-картку, а паспорт-книжечку, бо там все написано і прописка є.

Ми їй кажемо про те, що картка – це крутіше, і що це майбутнє, і що там теж є прописка, тільки на чіпі, на що Надя каже, що майбутнє майбутнім, а у них на блок-постах сканери спрацьовують не завжди.

Прибігли молодші діти – Ліля й Антон. А Льоша йде поважно: вітається, але уваги ні на мене, ні на Лену особливо не звертає – не маленький.

В нього справа: перевіряти сітки. В сітках риба. Риба – це їжа і гроші: частину улову хлопці продають.

– Я вам м’ячик привезла, – кричить Лена. – Але так, щоби на всіх…

Молодші радіють, а Льоша лише киває.

З усієї компанії сьогодні в школу сходив тільки Ваня. Решта не пішли. Причина поважна: бо дощ.

Лена сміється і розповідає, що якось шукала Альошу.

Приїхала в село, а Альоші немає. Кажуть: у школу пішов. Я дзвоню директорці, а школа в сусідньому селі – Новоолександрівці. Вона каже: «Альоші в школі нема».

З’ясувалося: він вийшов з дому, по дорозі до школи хтось наступив йому на п’ятку, від його кеда відірвалася підошва, він повернувся додому, перевзув кеди, але в школу вже не пішов – пішов пасти корів.

Ми йдемо на озеро – старші хлопці Льоша і Ваня перевірятимуть там сітки, а ми їстимемо торт і гратимемося.

Надя всю дорогу розповідає про свій телефон. З усієї компанії телефон є тільки в неї. Надіна тьотя працює в Португалії. Тьотя доглядає там за бабусею – у неї красивий будинок, квіти, лавочки… Надя теж такий хоче. Тому вона звідси поїде. Через рік. Коли закінчить 9 класів.

– А чого тут лишатися? – міркує Надя. – Магазину – й того нема… Є один – на дому. Але він рідко працює…

Поки Надя розповідає про тьотю й телефон, Ваня й Альоша надувають матрац – щоб сплавати за сіткою.

– Лена, надувати вмієш? – гукає Ваня.

Ваня з Альошею надувають матрац по черзі. Їм помагає Антон.

Ліля весь час мовчить, а Надя розповідає. Надя хоче поступати в училище на перукаря. Майже всі дівчата по донецьких селах хочуть на перукаря.

Але в Покровську вона вчитися не хоче. Хоче в Київ. Їй так радить брат. Брат класний, він зараз сидить в Макіївці, але скоро має вийти. А ще Надя думає, що можна поїхати в Слов’янськ.

Слов’янськ вона знає, але як сама каже, «не весь». Вона там жила 4 місяці. В притулку біля вокзалу. Бо мама ще так, каже Надя, а тато пив по-чорному. Але удома все одно краще, хоча тут і скандалять. Зате не примушують лягати спати. Ще рік лишилося потерпіти.

Надя любить плести коси. От Лені вже заплітала. І маму підстригала. Уже двічі. Надя хвалиться манікюром. Гель-лак. 90 гривень. Роблять в селі.

– Красота, – каже Надя.

– Красота, – каже Лена.

На моєму диктофоні чути сильний вітер, жаб, птахів і цвіркунів. На озері лебеді. Пара. І діти на матраці – Льоша і Ваня, що пливуть по свою рибу.

Рибин сьогодні дві, але великі – карп і судак. У судака – великі зуби і це всіх тішить.

– Щось посмажать, щось продадуть, – підсумовує улов Надя.

Торт ми вже з’їли, і в іграшки пограли, навіть сміття прибрали в кульок, як Лена навчила.

В озері плавають риби, лебеді і пляшки – від горілки і від пива.

– А давайте на машині покатаємося! – каже Антоха.

Він хоче їхати в Лондон, Париж і Америку, але зрештою завертаємо на дитячий майданчик, який побудували тут, у Воздвиженовці, і який Лена ще не бачила, а потім в Новоолександрівку – сусіднє село, де школа.

– Привіт! – гукають діти з машини усім, кого побачать.

Перед магазином в Новоалександрівці виходимо і купуємо морозиво на всіх.

Поки їмо, під’їжджає автобус, що везе людей з ферми. Жінки з автобуса заходять в магазин, а виходять звідти з пивом і сємками.

– Треба ж людям відпочити після роботи! – коментує Надя.

– Ну що, може, й ми винця вип’ємо? – жартує Антон.

…Всю дорогу з Воздвиженовки до Авдіївки ми говоримо про Альошу. Про Надю. Про те, що діти вже, напевно, пробували алкоголь. Що без мату вони говорять хіба що з Леною, ну і, може, з учителями.

З нами Альоша не сказав жодного слова. Крім того, що все гаразд. Ні, він не проти поговорити. Може, і пальці показати. Треба?

Я сказала: ні.

Лена каже: за Льошу в мене душа спокійна. Аргументи в неї такі: по-перше, Льоша взяв на себе відповідальність за молодших, а по-друге, Льоша любить малювати.

…Я кажу, що діти видаються приреченими своїм середовищем – тут в алкоголю площа ураження більша, ніж у детонатора.

Лена каже про інший світ, який, живучи в Києві, не помічала.

– Виявляється, що є купа людей з іншими уявленнями про нормальне – ну нема світла і ок, ну можна вікна не склити, можна ворота продати… Я не одягаю плащ всемогутності: от я вас зараз діточки вмию, і ви будете такими, як я хочу. В них своє життя – де і школа необов’язкова, і риба з коровами головніші. І все б нічого, якби не алкоголь.  

Далі вона каже: що я можу, крім дружби?

Діти довірливо кладуть свої долоньки в Оленину, бо знають її вже два роки

– Я можу дати їм лише спілкування, показати інше життя. Себе як іншу людину. Яка живе інакше. Запросити Тараса Томенка – режисер. Тебе – журналіст, – після Воздвиженовки слово «режисер» звучить як «космонавт».

…Вже десь на в’їзді в Авдіївку Лена запитала:

– А вони подякували?

Я нагадую, що Надя подякувала. Одразу. Решта – не пам’ятаю. А Лена каже:

– Я найбільше не люблю, коли у тих, кому ти помагаєш, з’являється відчуття, що нам і так все куплять, бо ми бідні діти…

І тут же додає:

– Знаєш, про що я мрію? Купити Альоші костюм на випускний. І щоб він вчився. От неодмінно вчився. Бо це майбутнє.

life.pravda.com.ua, фото узяті з особистої сторінки Олени Розвадовської на Фейсбуці
Поделитесь.